десь і ніколи

знову потяг, холод, тхне з туалету, дує зі шпар старих віконних рам. година, дві, три. намагаюсь

лежати нерухомо, так, щоби якомога більше тепла залишалось при мені. на четвертій годині потяг зупиняється. стоїть, стоїть, стоїть, просто посеред засніженного поля, в якому проте ще впізнається його жовтневість - то тут, то там з-під снігу пробиваються клапті жовто-зеленої трави і дерева, які обрамляють поле, зраджують нетривку осінність пори. небо дуже чисте, місяць хоч невеликий, зате яскравий, горить собі безтурботно білою лілеєю, кидає недбалі промені холодного сяйва на поле, на потяг, на моє обличчя. 

чого ми зупинились? де ми? а втім, де - це не суттєво. краще спитайте - коли? і тоді я вам відповім - ніколи. Бо й справді ми зупинились десь, але ніколи. 

годинники переводять вночі й більшість із нас мирно просипає своє "ніколи". я теж такою була все життя. але ось цього разу мені пощастило не спати. не спати і відчувати всю непересічність та іншість цієї короткої пори. хоча, навряд чи можна часове "короткий" вжити до того, що не належить жодному з відомих нам часів - ні минулому, ні теперішньому, ні майбутньому. зрештою "ніколи" - також часове поняття, що постає на противагу "колись", рівно ж як "ніщо" постає на противагу "чомусь" і навпаки. думаю собі, що воно не належить нікому і нічому. от вона, справжня незалежність, самодостатність у чистому вигляді.

лежу і мені весело від думки, що якби мене зараз хтось запитав, котра година, я б не знала що відповісти, навіть маючи при собі годинник і два телефони, синхронізовані з інтернетом та глобальною часовою сіткою, що плететься невидимими часовими аріаднами від Грінвічу.

саме тут і зараз я усвідомлюю, на скільки хиткою є наша звична онтологічність світу,  наш початок і кінець, наше "колись" і "ніколи", наші 24 години, наші 60 хвилин і 60 секунд.

мені хочеться думати, що моє тіло краще за розум відчуває "коли" воно знаходиться, а відтак не старіє, бо старіння - примха часу, дитя часу. в мене є шанс відчути себе вічною і позачасовою, незалежною, ні до чого і до коли не прив'язаною. 

я відчуваю як багато ми знаємо і як багато забуваємо. бо забуття, воно ж так само примха часу, це наша плата за спробу структурувати себе абстрактними одиницями, зробити себе більш зрозумілими і на перший погляд більш визначеними, конкретними. але здається мені, що якраз в цьому структуруванні ми себе трішки губимо, платимо занадто багато, щоби бути десь і колись, відмовляючись від того щоби бути всюди і завжди. 

думки лиються собі, витікають назовні крізь ті ненависні під час їзди шпари, які проте зараз чи не єдиний шлях єднання з білим позачасовим полем. і я намагаюсь подумати якомога більше, бо все це для мене нове, бо про це я ще не думала і знаю, що коли потяг рушить я знову належатиму часу, знову стану структурованою, знову старітиму, кожного разу відповідаючи на питання "котра година?"... 

впевнена, вічність і далі собі триває (і це ще один абсурд, бо і тривання - вимога часу. скажемо інакше, вічність десь собі є), десь і колись, але потяг рушив і наші з нею шляхи розходяться. можливо одне з того, що людство навчилось робити напрочуд професійно й без особливих зусиль - це вириватись із вічності, одним лише рухом потяга в запланованому напрямку.