Дорога на Немирів

я мабуть ніколи в житті не бачила такого густого, молочного туману як вчора раннього ранку дорогою на Немирів. там багато лісів, невеликих ставів, і, припускаю, боліт - все парувало непрозорою загуслою парою, яка зависала над землею по обидва боки від траси ніби шар молока в лате. о 7 саме сходило сонце, ледве-ледве пробивалося крізь цей неймовірний туман і лісосмуги, які від того здавались ще більш осінніми, ще жовтішими, ще прекраснішими. але холодно...не більше 4 градусів - так відчуває тіло. і водночас тепло від барв - так відчували очі.

села дуже закинуті, похилені, здається навіть спустілі. але ні, про людей тут нагадують стільчики, виставлені вздовж дороги, з кошиками яблук і груш, банки з тугими букетами айстр, віники з гілля і соломи, мішки з кароплею, бутлі з олією і домашнім вином, молоко, сметана - все можна купити, все можна спробувати. дорога на Немирів - це суцільний ринок з товаром і без продавців, бо ті пораються десь на своїх подвір'ях, плаваючи в подільському тумані як окуні в тихій ріці. чоловіки серед того туману горбляться над вудочками на берегах ставків, і навіть здалека видно їхню задуму, чи то може сон. мабуть таки сон, бо риби вздовж дороги ніхто не продає.

маршрутка зупиняється просто посеред дороги, зупинки тут нема, села також, навіть поворотів, і тих не видно ... заходить стара жінка, ледве піднімає ноги щоби ступити на сходинку. від неї погано пахне. на голові щось середнє між циліндром і капелюхом - не хустка і це дивно. одягнута у короткі штани і замшевий старий плащ. на ногах рожеві шкарпетки abibas і рожеві гумові шльопанці. зате на руках теплі в'язані рукавиці. а ще доволі вишукана шкіряна сумочка блакитного кольору. карколомний стиль. жінка говорить дуже голосно і абсолютно незрозуміло. схоже на те, що вона хвора, ментально. сідає на крісло навпроти мене і намагається щось розповісти. я ж намагаюсь слухати, переборюючи відразу до запаху. нічого не розумію. її мова схожа на набір випадкових звуків, які іноді нагадують знайомі слова не то польські, не то українські. 

вона говорить і говорить - 10 хвилин, 20, 30, 40 - суцільний монолог з активною мімікою і жестикуляцією. я терплячий слухач і в кінці отримую винагороду. жінка витягає з блакитної шкіряної сумочки дві сосиски, одну протягає мені, іншу - залишає в себе. я тричі в незручному середовищі оскільки а) я не їм м'яса в принципі, б) саме зараз мене нудить через поїздку нашими ямчатими дорогами і в) "аромат", яким пасажирка наповнила маршрутку не сприяє появі апетиту. проте я бачу, що нема жодного сенсу відмовлятись, мєня нє поймут. беру сосиску, думаю, може проканає. в мене впирається впевнений очікувальний погляд жінки, типу "ну, давай, розгортай і жуй", свою вона вже розгорнула. я зважуюсь на репліку - "дуже дякую, я потім з'їм, зараз, - кажу - не голодна". ага, зараз... 

є на світі бог, якісь інші космічні сили, чи то просто моя вдача вирішила раптом змилосердитись. маршрутка гальмує і водій голосно кричить "Горбок"! ніхто з пасажирів не встає, моя співрозмовниця й далі дивиться мені в рот, очікуючи, що він ось зараз розкриється і відкусить соковиту рожеву сосиску. "Горбок!" - верещить водій. всі й далі сидять, але я, здається, вже розумію, чия це зупинка. Шофер нарешті обертається і знервованим тоном, але тихо випалює, "женщіна, ви сасіску патом кушайтє, а сєйчяс вихадітє, Гарбок же!". Жінка неохоче відриває від мене погляд, закидає в рот решту сосиски, повільно підводиться, виходить з маршрутки - на неї чекаємо не лише ми, пасажири, а й цілий світ. двері закриваються і я поспіхом ховаю в пакетик свій м'ясний (чи є там м'ясо цікаво) подарунок, намагаюсь загорнутись в шалик, що пахне парфумами і абстрагуватись від неприємного відчуття, що за мною все ще стежать. а таки стежать - жінка перейшла дорогу, стала навпроти маршрутки і вдивляється в моє віконце. ми рушили і слава богу. 

далі знову година молочного туману, впевненішого сонця, похилених подільських сіл, придорожнього ринку і тиші, тиші.