з уривків слів, з уламків букв...

На кусочках паперу пишемо (пишу?) власну історію. Вже одним тільки дотиком до них ми робимо (роблю?) їх частиною нас.

Страшно однак, уявити як колись одного разу хтось позбирає твої листочки докупи (втім, я переконана, що це неможливо, і все ж...), побачить все так як воно було, є і ще тільки буде.

Це буде великий пазл, який насправді не матиме "правильної" послідовності (мені б так хотілося). 

Це буде великий твір який можна читати з кінця, з середини, через слово, без слів, і все одно він буде єдиним, цікавим, гармонійним.

Це буде мелодія з партіями для всіх можливих і ще не винайдених музичних інструментів, яка в результаті творитиме найглибшу в світі тишу.

Це буде світ з клаптиків паперу (або з дротиків, з гайок і шурупів, або з землі і коріння, або з бетону, цегли і арматури або...), з уривків слів, з недописаних букв. І все одно він буде простий і зрозумілий. Не знаю, мені чомусь так здається...