Є такі умні чуваки, які говорять, що насправді всі люди - страшні егоїсти, виключно егоїсти. І навіть коли вони роблять щось на перший погляд альтруїстичне, однаково в кінцевому результаті мають певний розрахунок - задоволення моральне або фізичне, вдячність, життя вічне врешті решт.
Не знаю як щодо інших, а мене можна певно ставити як зразок до цієї аксіоми. І талант такий я в собі відкрила оце зовсім нещодавно. Тобто була такою я, мабуть, завжди, але лише зараз нарешті визнала це.
Чого я очікую? Йдеться тут точно не про життя вічне - це категорія для мене якась надто тривіальна з одного боку і надто абстрактна з іншого. Я не маю достатньо сили, розуму і терпіння щоби про неї думати, а тим більше її прагнути чи на неї надіятися.
Все значно, як би це сказати, примітивніше, чи що...
Я просто в один момент зрозуміла, що сама собі більше не вірю, от взагалі не вірю, нє вєрю!
Кажу наприклад комусь "Ти для мене важливий". Тут же ж сама про себе думаю "Серйозно? Ти це серйозно? Ти впевнена? А важливий бо справді важливий, чи бо якщо ти це скажеш, то можливо станеш для нього важливішою? От що ти на це?"
І знаєте, воно таке, зараза, надокучливе, оце "самоперепитування"! Особливо в період, коли кількість цих екзистенційних висловлювань зі сфери почуттів та емоцій зашкалює, а таке буває, ну погодьтесь.
По-перше, з'являється надто багато нагод побалакати з собою, що корисно тільки тоді, коли цього в міру, як алкоголю.
По-друге, це робить мене а) шизофренічкою - бо виходить що є якісь дві "мене" і фіг розбереш котра з "нас" реальніша і, властиво, правдивіша; б) параноїчку - бо коли оте "самоперепитування" застосовувати до себе регулярно, тобто хронічно собі не довіряти, то рано чи пізно з'являється одна мила чарівна думка - а чим я особлива, це ж мабуть про всіх таке сказати можна, а отже, коли наприклад той самий Він говорить щось на кшталт "Ти для мене дуже важлива", це ж, виходить, також може бути -само-, або й не -само- обман!
Ну і тут, короче, все. Світ починає плавитися, калейдоскопи, метелики і всякий інший сюр і кислота. Від тепер всі зізнання потрапляють до жорстокого кількарівневого фільтру, який насправді зовсім не фільтр, а лабіринт з багатьма мінотаврами, і фіг вони, зізнання, з нього виберуться живими. А якщо і виберуться, то мені тоді років так під 70 буде, а то й більше. І буде мені тоді на них, як каже один мій знайомий священик "дуже пофіг".
Одним словом (нє, одним не буду казати, не гарно), не знаю як що класифікувати цей нищівний процес "самоперепитування". Напрошується дещо дуже пафосне і вічне - "бути чесним з собою". От блін, кажу вам зі своєї напівзатопленої нори - якщо те, про що я написала справді означає "бути чесним з собою", то якось хочеться побажати всім побільше брехати, без упину, безбожно собі брехати, і може тоді буде все в тому світі гуд. Така от супер-утопія, енджой!
Немає коментарів:
Дописати коментар