Часом хочеться втекти кудись, де інші дерева, автівки і будинки, інша кава і тротуари, можливо мова, можливо релігія, просто де все інше. Це потрібно для того, щоби заново себе відчути, подивитися на себе у вітрини Інших магазинів, у калабані Іншого дощу, побачити себе в очах Інших людей і знову зрозуміти, що ти існуєш.
Бо коли залишатись надто довго в одному місці, процес дифузії, незмінний і невідворотній як сам час, розчиняє тебе в середовищі, розчиняє в друзях і родичах, у знайомих і рідних вулицях, в улюблених і звичних трамваях. І вже немає "тебе", а тільки твій світ в тобі і ти в твоєму світі, практично без меж, а отже без можливості захоплюватись одне одним, наново відкривати одне одного, спостерігати і любити, дивувати, розчаровувати, і знову відкривати.
Звичайно можна намагатись якнайдовше втримати себе, для когось це може протривати мабуть і все життя. Думаю, ці люди - генії.
Однак я так не вмію, і вже зараз відчуваю, що хоч моє тіло ще моє, але розум і Серце вже наполовину, а то й більше, запаковані в тутешню бруківку, завиті в тутешній дикий виноград, вони купили трамвайних квитків на наступні 150 років і готові по колу їздити 2-им маршрутом, щоразу усміхатися біля улюблених будинків на Чупринки чи Коновальця, і щоразу дратуватися через авто що паркуються на коліях, і щоразу вставати на одному й тому ж повороті і йти до дверей, і виходити, відраховуючи 87 кроків до власного будинку. Незмінні 87 або 115 кроків, залежить через який пішохідний перехід піти.
Можна шукати десятки нових доріг, сотні небачених доти двориків, але повітря все те ж, улюблений пломбірний запах мого міста - незмінний, якими б дорогами я тут не ходила. І ще незмінні знайомі, багато знайомих, всюдисущих як той запах. Їх можна зустріти де завгодно, в будь-який час доби. Це прекрасно і страшно водночас.
Бо дім - це місце в яке завжди хочеться повертатись. Але чи залишається дім домом коли з нього не виходити? Думаю, що тоді він стає просто "єдиним місцем", з "єдиними" а не рідними людьми, "єдиними" а не рідними вулицями. А бути "єдиним" це далеко не те, що бути "рідним".
Отож, мені хочеться вийти, попрощатися, посумувати, потужити, почати забувати обриси людей і доріг, дивитися фото чи мапу щоби згадати...
А потім, якось колись, повернутися і точно знати: що от є Я, і от є мій Дім і все Рідне довкола, і я знаю, що можу все це до нестями любити, бо воно не є мною, а лише Моє.
Немає коментарів:
Дописати коментар