Колись я мала щастя жити практично в самісінькому центрі Львова - на початку вул. І. Франка.
Про спокій і тишу годі було мріяти, звісно. Коли повз будинок їхав трамвай (в той час про зміну колій ще навіть близько не йшлося) наші вікна на 4 поверсі дзвеніли як під час землетрусу. У квартирі була лише одна кімната, зате велика і ми називали її футбольним полем. Ще була кухня, теж велика, але без вікна і опалення, і ми називали її холодильником. Ну і звичайно коридор та ванна кімната, без опалення звісно, і її ми називали ... втім, не важливо як ми її називали. В цій чудовій квартирі нас жило п'ятеро. І це було щонайменше незабутньо!
Час делітнув всі мої негативні спогади про це місце, я тільки пам'ятаю, що квартира на Франка пахла мені пломбіром, пам'ятаю що одним з улюблених занять у недільний ранок було пускати мильні бульки з балкону 4 поверху на зазвичай жваву, але саме в недільний ранок тиху і заспану вулицю.
Пам'ятаю як виглядали сусідні дахи і які історії зринали в моїй дитячій голові коли я на них дивилася. Пам'ятаю історії про вороняче весілля, які ми з сестрою придумували напередодні перших снігів, коли чорні крикливі зграї хмарами пролітали перед нашими вікнами. Нам це нагадувало весілля, таке як ото в селі - де 500 гостей, всі кричать і в дитячих очах зливаються у одну вібруючу голосну масу, що до ранку наминає голубці, пляцки і кишку, запиваючи все це солодкою водою зі скляних пляшок і ще чимось прозорим і смердючим.
Пам'ятаю як нам подобалось прораховувати куди впаде наступна крапля в дощові сезони, щоби вчасно підставити горнятко з лялькового набору, бо всі інші вже "на посту". О, наш дах - це був справжній голландський дах, з рекордною кількістю вишуканих дірок і дірочок, які додавали чарівного шарму цій пломбірній квартирі. І напевно мої батьки мають інші спогади, проте для мене гроза дотепер найкраща і найсправжнісінька тоді, коли перечікується під дірявим дахом.
Пам'ятаю магазин на розі Левицького і Франка. Він був дуже схожий на славнозвісний Протяг на проспекті Шевченка. Дотепер мені здається, що я пам'ятаю як пахло в кожному з його відділів. Особливо незабутнім був запах, що доходив з-за прилавку, де продавали соки на розлив. Я любила найбільше яблучний і вишневий. І знаєте, з тих часів нічого не змінилось, хіба вже немає тих чудових скляних графинів, тітоньки у високій білій "кухарській" шапці і важких стаканів, які кожного разу ризикували висковзнути з дитячих рук і голосно дзвякнути до кам'яної підлоги... Зате є тетрапаки...
Але найулюбленішим був останній відділ - 100 грам, кава і морозиво на вагу. Тут було чотири
"стоячих" столики, за якими завжди чатувало декілька чоловіків (взагалі не пам'ятаю щоби коли-небудь бачила за ними жінок). Ці чоловіки замовляли незмінні, улюблені 100 грам, гарячу канапку і підозрілу розчинну каву. А я - я зажди крутилася біля прилавку з "одноразовим" целофановим пакетиком і чекала поки огрядна пані мене помітить (а це було дуже не просто, оскільки прилавок там був височезний, а я була малееееесенька). І коли вона нарешті помічала, питань в неї не було - звісно кілограм морозива, яке потім дуже швидко потрібно буде донести додому, щоби не розтало, особливо у нестерпні літні дні, коли спека струменить не так від неба, як від бруку та тротуару.
І от я вже біля 16 під'їзду, лишаю за собою шлейф солодкого ванільного аромату, мої руки липнуть до пакету, солодкі краплі вже стікають на підлогу. Я вибігаю на 4 поверх, ще 2-3 хвилини і велика металева миска наповнюється омріяною молочно-ванільною масою, не крижаною, але і не теплою. І ми з сестрою озброюємось столовими ложками, сідаємо посеред залитого сонячним світлом нашого приватного футбольного поля і на декілька хвилин поринаємо в особливу медитацію - тут і тепер, з ложкою, мискою і розталим пломбіром, яке, втім, окрім як ваніллю, пахне і як 100 грам і як та підозріла розчинна кава...
Немає коментарів:
Дописати коментар