і все ж...

ти так тихо думаєш, що я нічого не розумію.
і так впевнено мовчиш, що я заледве чую твоє дихання.
наші горнятка опустіли і разом з кавою закінчився час.
ти знаєш куди далі йти?
підкажи мені напрямок,
або краще ні, просто візьми мене за руку,
я піду з тобою, за тобою, поруч з тобою.
можливо навіть в якийсь момент я зможу вести тебе.
бо кожен з нас має право бути слабким,
і кожен з нас має право бути сильним.
і добре коли нас двоє,
бо тоді наші права зажди мають шанс відбутися.
я не знаю що правильно, як правильно,
і ти маєш рацію -
цього не знає ніхто.
а тому те, що нам лишається - це відчувати.
все буде змінюватись:
світ навколо нас,
люди навколо нас,
кімнати
квартири
роботи
книги
музика
дискусії
тексти
ми...
цього, звісно, не уникнути,
та й навіщо?
і все ж,
терпнуть пальці, вихряться думки,
стискається серце,
бо кожне "завтра" несе
щось, до чого ми не готові
чого ми не знаємо,
що сьогодні нам не належить.
і все ж...