я - риба

вслухатися в себе -
то ніби ловити рибу:
сидиш собі тихо на березі
вічної річки
і хвиля погойдує
твій поплавок
як листок
осики
вітер леліє весною.
чекаєш й дивуєшся
як то вода ненароком
вже й розчинила твій погляд
в своїй непрозорості,
вже й розчинила твоє чекання
у своїй вічності.
бо яке ж то чекання там, де ніщо не триває,
а просто якОсь собі є...
отож ти сидиш, ловиш рибу,
але так по правді - то вже й не ловиш зовсім,
а лИше гадаєш про неї,
і про свій поплавок,
і про те, що здається окрім поплавка
там нічого й немає -
ані гачка,
ні хробачка,
чи хоч би грудки пшоняної каші...
нічого в тебе немає крім може погляду...

врешті, все, що тобі залишається -
то зрозуміти і визнати,
що в дійсності риба - це ти
і що хвилі ріки - либонь гострі гачки
і що тихе річкове буття
то ж і є жовта грудка пшоняної каші
на яку ти отак без вагання
цілком добровільно
зловилась.