Вона застрибує в трамвай на Дорошенка в останню секунду.
Маленька худенька блондинка з волоссям до середини спини, і з кінчиками зеленого кольору. Біла футболка з рожевими камінчиками, сірі кеди, і якогось болотяного відтінку светр. І сумочка з monster high, дуже навіть органічно вписується в образ.
Трамвай майже порожній, у другому вагоні крім мене ще двоє пасажирів. Я сиджу навпроти останніх дверей, мала підбігає до мене ще заки двері відкриті і хаотично розпитує чи це "двійка" і чи їде по маршруту бо попередня поїхала в депо...
- Так, - кажу, - по маршруту, і так, - це "двійка"...
Кажу і вдягаю навушники знову, вони мені такі дорогі - подаровані другом. Лалала "let me be your everlasting light"... Перед очима раптом зависає невелика підвіска з видряпаним тризубом. Ясно, знімаю навушники.
- Мені брат привіз із Заходу - каже мала.
- Може зі Сходу? - перепитую я
- А, ну та, з війни карочє. Сам вирізав. Його на три дні відпустили додому. Там куля прямо повз нього пролетіла, але його не зачепила. Уявляєш, він там без нічого, от тільки сорочка і джинси і куртка.
Ага, думаю я, прям таки... Але шо мені, не буду розвінчувати братів героїзм зеленоволосій дівчинці з вечірнього трамваю.
- Тобі скільки років - запитую... А то пізнувато вже, ти сама з центру їдеш...
- А котра година?
- Ну, 9:15.
Після цієї фрази я відчуваю на собі всю силу якогось не то іронічного, не то зневажливого, а може просто по-особливому здивованого погляду (взагалі-то я також можу так глянути, може й гірше, ну але де мої 25, а де її 10). Дивиться так на мене, потім спирається ліктем на сусіднє крісло і випалює:
- Це вашє не пізно. Мені мама дозволяє до 11 вечора гуляти. Але якщо я хоч на хвилиночку запізнюсь то вона мене вб'є.
Гм, мама, виходить, до 23:00 лібералка, а після - консерваторка, думаю собі...
- Чуєш, а можна, будь ласочка, подзвонити з твого телефону на домашній мамі, треба сказати шо я скоро буду.
Бачу що в очах вже й сліду іронії чи зневаги немає, а тільки схвильованість і може навіть страх. До 11, значить...
- Ок, - кажу - диктуй номер.
- Ти тільки скажи, шо трамваю довго не було, чи шо там аварія якась!
- Еее, нє, говорити ти будеш сама, і брехати твоїй мамі я теж не буду.
- Ну добре, тоді я їй скажу все, а ти скажеш то це правда, бо вона мені не повірить.
Бля, думаю, странна ти, сестричко.
- Нє сонце, так не піде - я тебе не знаю, не знаю де ти була і шо робила і нічого мамі твоїй говорити також не буду. От на трубку в руки - впірьод.
Мала кривиться, але трубку бере і зі страхом в очах слухає гудки. Через кілька секунд віддає мені, мол не чути нічого. Але правда нічого не чути, наші трамваї тарахкотять як весільний кортеж в Штатах.
В мене перед очима знову зависає медальйон з тризубом.
- Це мій амулет, - тарахкотить мала, не дуже-то тихіше ніж трамвай. - І я ше один маю, от!
Тепер замість тризуба в мене перед очима розчепірена рука, на середньому пальці пластиковий перстень із яскраво жовтим черепом, милий такий, і стразіки в очних яблуках і рожевий бантик на голому чолі. Яка краса...
- І від чого тебе ці амулети захищають?
- Ну, від всього. Я взагалі люблю черепи і скілєти. - так льогко спригує мала з теми захисних властивостей амулетів - В мене вдома є піжама як комбінезон, з капюшоно і повністю защіпається на блискавку, тільки очі видно. Вся така чорна і тільки білий скілєт намальований і він ше світиться вночі, бо там спеціальні фарби.
Гарно як, миле ж ти дитя...
- Давай ше раз мамі подзвонимо, - задую я.
- Нє, я вже виходжу на наступній зупинці. А ти не боїшся сама додому йти коли темно?
Ей, я зауважу, це не я запитую, а МЕНЕ!
- Ну, боюсь часом, але не о 9 годині, а наприклад о 3 ночі...
- А хочеш я тобі свій амулет дам?
Знімає з пальця жовтий черепок, бере мою руку і намагається одягнути його на мої пальці, безуспішно звісно, хіба на мізинець до половини налазить. Хух, думаю...
- Нічого не вийде, - виносить вирок, - вони захищають тільки коли повністю одягнуті. Прийдеться тобі не повертатись додому в 3 ночі, - робить висновок мала.
Трамвай доплентується до "5 лікарні", мені здається шо він цілу вічність їхав сюди від Дорошенка, а це ж насправді панти-дорога. Мала вибігає на вулицю, махає мені і кричить в останні секунди перш ніж двері зі скрипом закривають:
- Ше побачимось (-ге?- мелькає мені в голові)! І не ходи допізна! - долітають до мене останні настанови зеленоволосої.
Чуєш, мала! Ну але шо, вона ж-то якраз вже мене і не чує...
Немає коментарів:
Дописати коментар