на Миколая

Мамі, татові, мамі, татові,
Олі, Ромкові, Тані, Тарасові, Любкові,
Оксанці, Маркіянові, Андрієві
На Миколая

Найкраще мені тут цього вечора сидіти і слухати щось таке як «Із янголом на плечі» Чубая чи «Хтось із дитям удвох» Бурмаки. Слухати і думати про те як на Єфремова в кухні Біляха сидить на пічці або на витяжці і спостерігає за дивним подарунковим дійством, кольоровими паперами, шурхотом цукеркових папірців, за тканинними янголами. А в той час на Маринецькій всі ще лише чекають, бо тут Миколай приходить вночі. Всі тут вже наче дорослі, але все одно, чемно лягають спати і чекають ранку і від тої дорослості анітрохи диво не применшується. І я знаю що скоріш за все комусь згадаються вечори перед Миколаєм на Франка – ми часом бавилися в свічадійвське «меморі» «Вертеп», а ще співали пісні про Миколая, які нас з Олькою на Кукурічках навчили…

О, а в Любка перший Миколай! І майже перший рочок! Скоро так!

Одним словом, на Україні, у Львові, на Єфремова і на Маринецькій, як і на багатьох інших, зараз буде диво. Це не метафора, не просто формальність. Це справжнє диво і ніхто ніколи не переконає мене в протилежному!

Тому гарного вам свята, кольорового Миколая, білого снігу і щоби було так тепло-тепло як Білясі на пічці!

Виписки зі статті Ергарда Бусека

Мені імпонує як цей чоловік думає і пише тут про Європу. Ви не знайдете нових геніальних теорій, сенсаційних заяв чи чогось подібного. Просто цитати, які мені доклали кілька пазлів до загальної картини світу, яка ще далека до завершення, та все ж...

Часопис «Ї» 1997, №9, ст. 4, Ергард Бусек. Європа ідей – утопія чи реальність.

Європа ідей останні 400-500 років є сильною, глобально діючою машиною модернізації, інновацій, та суспільної динаміки, тобто – «гарячим суспільством» у розумінні французького етнолога Клода Леві-Стросса.

Заснований на межі Середземного моря трикутник духу, культури та торгівлі сьогодні значно розширився, він перетворився в багатокутник науки та техніки, кодифікованого права і капіталістичної економіки, мистецтва, літератури, абстракції та логіки, просвітництва, демократії та універсалізму, гегемонії колоніалізму, націоналізму і еворцентризму.

(про Європу) Майже безмежна свобода індивідуума і групи поряд з екстремальним опануванням зовнішньої та внутрішньої природи, релігійний фанатизм поряд із радикальним секуляризмом, позмінне посилення капіталу, честолюбства і влади, але водночас толерантність, респект, авторономія і, врешті, добродушність.

Європа Західна у дзеркалі Північної Америки, так би мовити, персоніфікує історію її успіху, а у дзеркалі Росії, яка символізує поразку її власних бажань і власних уявлень про світ, але водночас є таємничим, і разом з тим чарівним, душевним «незнайомцем».

Танцювати під дощем. На диво весняне бажання мене наздогнало...

Тібор Дері в книзі «Любий бо-пер» (до речі, книга просто неперевершена!) любив починати речення фразою «послухайте, що я вам скажу»… Це якась дуже зручна фраза, мені також весь час хочеться нею почати.

Отож, послухайте, що я вам скажу.

За вікном дощ. За вікном взагалі-то грудень. За вікном ніч.

В навушниках Тіна Тюрнер і її «Dancing in my dreams». Диск цієї співачки був третім моїм CD по рахунку після «Моделі» Океану Ельзи, «Forever & Ever» Деміса Руссоса. Четвертим був диск Стніг «Brand New Day».

Але повернусь до Тіни. Оту пісню я любила так, що аж страх, могла слухати її надцять разів підряд. Мені тоді було мабуть років 13. До бабусі на село, куди нас, як ми тоді говорили, «засилали» на всі канікули, я незмінно тягнула подарований на День народження магнітофон. Закривалася в спальні і танцювала, або мріяла саме під цю пісню. Я тоді не знала англійської, не розуміла про що, власне, пісня. Але це й добре. Так я краще її відчувала.

В цій пісні мені чувся дощ. На початку – стук серця. А ще якісь наче ірландські мотиви. Я уявляла широке зелене поле з деревами обіч і сильну зливу під якою я біжу і мені добре, радісно, вільно.

Зараз є та ж Тіна і її танець в сні. Зараз є дощ. Навіть дерева навпроти. Єдине що поля нема.
Послухайте, що я вам скажу.

Я хочу вміти так як тоді закритись в кімнаті і просто довго-довго танцювати, щоб ніхто не бачив. Так від душі, так як тільки вмію. А ще хочу вміти так як тоді просто мріяти. Ні, ви не думайте, зараз я також мрію. Але тоді це було особливо, глибоко, пронизливо. Кожна мрія як насправді прожита мить. Мені часом забувалось, що я насправді не бігла через те поле, не бачила тих дерев, не мокла під тим дощем.

Ну так, все це можливо надто сентиментально, сопливо, як кажуть деякі мої знайомі.
А все одно хочу знову так вміти…

про речі

 

Звичайні речі не такі вже й звичайні якщо їх дуже-дуже полюбити ;)...

Варшава раз-два-три

Ніколи не думала, що перше, що мене найбільше вразить в чужій країні – це прапорці на номерних знаках автомобілів. Дивно так, але саме це явище змусило мене усвідомити, що я вже не вдома, я вже десь далеко-далеко і тут все інакше. Саме так – все інакше.

Слухайте, це не буде оцінка цього місця, це навіть не песимістична рефлексія, це не наслідок депресії чи чогось такого. Це просто пейзаж.

Тут холодно, вітряно, переважно вогко. Тут є річка, сіра-сіра, на її фоні білі чайки виглядають ще білішими.

Тут приємні люди, переважно дуже ввічливі і усміхнені. Мені подобаються тутешні типажі, як на мене дуже симпатичні. Особливо цікаво спостерігати за старшими панами і панями, які, не залежно від свого фінансового становища, виглядають якось так доглянуто, щось на зразок вбогої шляхетності – вбогий вигляд і шляхетна постава. Дідусі тут часто носять білі (колись білі) мешти і коричневі або картаті капелюшки. Ці дідусі дуже формальні, навіть трохи строгі.  Вони мені подобаються, але я їх трохи боюсь. Шкода, що молодь, і тут йдеться не лише про поляків, а в принципі про молодь, втрачає великою мірою оту самобутність. Нема якоїсь характерної постави, характерного стилю, манери. Є, звісно, відмінності. Але того, що мене захоплює в цих старших людях нема, майже нема.

На рекламних постерах звертання на «ти», а не на «ви», це теж незвично і дуже безпосередньо.
А ще я чомусь тут не відчуваю передсвяткового духу, хоч теоретично вже якраз час.

Транспорт. Транспорт. Транспорт. Транспорт + книжка (я виняток, я так на жаль не вмію)

Добре їхати коли надворі темно. Тоді всі будинки схожі на мурашники, які світяться зсередини. І через міст над Віслою також добре їхати пізно ввечері - вогні помножуються і від того чомусь крутиться голова.

...

Варшава і чоловіки

Інтуїтивно...

Останнім часом відчуваю, що упускаю щось важливе. Не сьогодні і не вчора, це не стосується конкретно тільки мене. Просто в світі стільки всього робиться. В нас в країні стільки всього стається. І всі смикають за якісь нитки і намагаються розв'язати найзаплутаніший клубок з людських життів, трагедій, грошей, свят... А він чомусь тільки ще більше заплутується. А часом, знаєте, здається що вже от-от вийде, а тоді виявляється, що забракло одної дії, або що ми помилились десь раніше і зараз вже нічого не вийде. І все починається спочатку.

Інтуїція то така штука, яка щось підказує, але робить це в дуже тихий і "нечитабельний" спосіб. Щоб її зрозуміти, треба посидіти і помедитувати, як над каменем зі стародавнім надписом, який майже втратився. От коли в вас в голові наче крутяться якісь думки, або десь в грудях є таке відчуття, що ви вже майже знаєте, що потрібно робити, але це "майже" може тривати і тривати, і тривати і тривати. Так от, це вона, інтуїція. В неї трохи проблеми з дикцією, зате вона знає більше ніж наше свідоме, більше.

Читати статті, дивитись фільми, чиїсь виступи, читати книги, писати щось самому, говорити з людьми, думати, думати, думати...

Інтуїтивно я відчуваю, що цей світ добрий, але йому погано

що можу щось зробити, але не знаю що саме.

що багато чого поганого могло б не трапитись якби люди більше ВІДЧУВАЛИ.

Інтуїція... Мені здається, вона багато що в цьому світі вирішує, незважаючи на те, що говорити про неї чи від її імені якось ніби непристойно. Скажіть політикові чи бізнесменові чи науковцю, що інтуїтивно ви відчуваєте, що зробити варто те і те. Думаю, 90 % з них вас засміє. Сьогодні всім потрібен "тверезий погляд", "переконливі аргументи", "цифри", "беззаперечні факти"... Однак, я переконана, що більшість з них в своїй кар'єрі, роботі, досягненнях, інтуїцією послуговуються навіть частіше ніж розумом, просто вони не зізнаються в цьому.

Зимове червоне...

Дивні люди ХХ століття

Яке прекрасне фото! Шептицький тут як гора, такий великий і величний, водночас якийсь дуже близький. А Вільгельм ще такий хлопчик, зовсім юний, відсторонений і нахабний. І Дивне було це ХХ століття, дивні зустрічі дивних людей з дивними поглядами і мріями. Що б вони сказали про наше "сьогодні"? Хто зна... Однак відчуваю до них невимовну симпатію, яка абстрагована від їхніх поглядів і дій, а просто як до дивних людей ХХ століття, яких важко зрозуміти, але про яких хочеться думати.

 

Тільки питання

Чи може світ бути інакшим ніж він є?

Чи можуть люди бути добрішими, повітря чистішим, вода прозорішою?

Що означає історія людства з часу його зародження? Рух вперед? Прогрес? Регрес? Цивілізування? Розвиток? Псування (людини, планети)? Може просто існування? Просто так і ніяк інакше, і не відомо чому…

Хтось проживає життя і щасливий померти бо вже несила жити. А хтось помираючи сповнений сумом за своїм прекрасним життям. Хтось живе в достатку від народження і до кінця своїх днів. А хтось в цей же ж час знає тільки злидні. Хтось мріє. Хтось заробляє гроші. Хтось народжує дітей. Хтось вбиває людей. Хтось вірить в Бога. Хтось думає, що він бог. Хтось їздить на велосипеді. В когось в гаражі 5 автомобілів…

 Куди нам рухатись далі? Думати про високе? Чи тихо працювати на своєму місці? Пориватись до змін? Чи прийняти вже існуючий стан речей? Вірити в те, що ще ніколи не траплялось? Чи пророкувати майбутнє виходячи тільки з того, що історія людства вже містить?..
Робити все це водночас?

Ах, чи може цей світ бути інакшим ніж він є?

Історія, філософія, політика, економіка… все це схоже на салат Олів’є – картопля з горошком і з ковбасою, морквою, кислим огірком, і майонез, неодмінно майонез, дрібка солі, трохи перцю – вуаля – універсальна страва – замість салату, замість гарніру, замість масла на хліб – на обід, на вечерю, на сніданок – в ресторанах, в їдальнях, вдома.

Це втомлює, набридає, лякає. В певний момент починаєш відчувати себе курчам, яке загнали в курник і немає звідти виходу, цілу ніч сидіти і слухати незрозумілі прицмокування старих курок і півнів поруч, і похрюкування свиней під карником, і плямкання корів отам навпроти, і тупання коня за стіною.

Брррр. Холодно.

Які в тебе політичні погляди? Ти лібералка? Комуністка? Консерваторка? Анархістка? Соціалістка? Націоналістка? А яка форма державного правління на твою думку найкраща? Монархія? Республіка? Якщо республіка, то яка: президентська, парламентська, змішана, радянська? Федерація? Конфедерація?..

В кого або що ти віриш? В Христа? Будду? Аллаха? Єгову? В Ідею? В Ніщо? Заратустру? Дао? Зевса? У всіх відразу? Не віриш взагалі?..

Що ти слухаєш? Рок? Джаз? Етно? Блюз? Поп? Класику? Реп? Транс? Ска? Хаус? Хіп-Хоп? Диско? Індастріал? Ембіент? Техно? Без різниці? Птахів? Нічого не слухаєш?..

Що ти дивишся? Що ти їж? Що ти читаєш? Що ти одягаєш? Де відпочиваєш? Що куриш? Що п’єш?

Де ти живеш? Як ти живеш? Навіщо ти живеш?

Що це за світ, в якому ти живеш?

Людино, хто ти?