Тібор Дері в книзі «Любий бо-пер» (до речі, книга просто неперевершена!) любив починати речення фразою «послухайте, що я вам скажу»… Це якась дуже зручна фраза, мені також весь час хочеться нею почати.
Отож, послухайте, що я вам скажу.
За вікном дощ. За вікном взагалі-то грудень. За вікном ніч.
В навушниках Тіна Тюрнер і її «Dancing in my dreams». Диск цієї співачки був третім моїм CD по рахунку після «Моделі» Океану Ельзи, «Forever & Ever» Деміса Руссоса. Четвертим був диск Стніг «Brand New Day».
Але повернусь до Тіни. Оту пісню я любила так, що аж страх, могла слухати її надцять разів підряд. Мені тоді було мабуть років 13. До бабусі на село, куди нас, як ми тоді говорили, «засилали» на всі канікули, я незмінно тягнула подарований на День народження магнітофон. Закривалася в спальні і танцювала, або мріяла саме під цю пісню. Я тоді не знала англійської, не розуміла про що, власне, пісня. Але це й добре. Так я краще її відчувала.
В цій пісні мені чувся дощ. На початку – стук серця. А ще якісь наче ірландські мотиви. Я уявляла широке зелене поле з деревами обіч і сильну зливу під якою я біжу і мені добре, радісно, вільно.
Зараз є та ж Тіна і її танець в сні. Зараз є дощ. Навіть дерева навпроти. Єдине що поля нема.
Послухайте, що я вам скажу.
Я хочу вміти так як тоді закритись в кімнаті і просто довго-довго танцювати, щоб ніхто не бачив. Так від душі, так як тільки вмію. А ще хочу вміти так як тоді просто мріяти. Ні, ви не думайте, зараз я також мрію. Але тоді це було особливо, глибоко, пронизливо. Кожна мрія як насправді прожита мить. Мені часом забувалось, що я насправді не бігла через те поле, не бачила тих дерев, не мокла під тим дощем.
Ну так, все це можливо надто сентиментально, сопливо, як кажуть деякі мої знайомі.
А все одно хочу знову так вміти…
Немає коментарів:
Дописати коментар