До чого безглуздими і абсурдними можуть іноді бути наші дії. Я завжди з цього дивувалася, з себе в першу чергу. Та ще більше вони видаються безглуздими і абсурдними, коли не є вчинками одиниць, а сотень тисяч людей, сотень тисяч живих мислячих організмів, які мають вміння, таланти, бодай крихту почуття гідності, а якщо й ні - то інстинкт самозбереження точно.
Я читала книжку про одного тирана, який був втіленням всіх тиранів світу у всі часи. В книжці було написано про його життя і життя людей довкола нього. Я читала про найвигадливіші звірства і найжахливіші злочини, про море пафосу, яким би можна було затопити всю сушу на планеті, про таку багатоповерхову брехню, що ніхто ніколи і ніде не знав що правда, а що ні, кому можна довіряти, а кому ні, а тому в державі не було більше потреби у правді і довірі, бо ніхто не міг сказати що це таке, а якщо й міг, то ніхто б йому не повірив. Отож, вони зникли як мамонти, як динозаври.
Було також про людей, простих, звичайних, смертних. Вони працювали, відпочивали, розважалися. А коли приходив тиран і вбивав їх тисячами, коли ґвалтував першу жінку котра йому трапилася, коли заливав їхніх дітей цементом і підривав цю брилу в морі, коли продавав їхнє море і робив з їхньої землі пустелю… вони тільки злегка хитали головами, а потім кричали «Хай живе наш правитель, добрий муж, мудрий чоловік!», або ж не кричали, а просто стояли мовчки і дякували якимсь там богам, що цього разу конкретно для них все минулося. А ті кому не минулося… їм зрештою вже не було жодної різниці.
А тиран, тиран з-поміж них усіх був найнещаснішою людиною, він не належав собі, а був наскрізь прошитий нитками, за які його смикали наче маріонетку. Він вбивав тих, хто смикав, та на їх місце завжди приходили нові актори. І він грав свою маріонеткову роль, він не думав, не відчував, він просто грав.
Я читала книжку і думала собі, що це всього лише книжка, хай навіть і геніальна, але тільки книжка. Якщо в ній і є доля правди – то це правда минулого, правда історії, тієї яку я вже декілька років намагаюсь осягнути в стінах університету. А я ж живу в сучасності, все це не про мене, не про мою країну.
І я зрозуміла, що ці мої думки – це беззвучне кивання головою в бік книжкового тирана, байдуже «так» всьому, що на початку я називала безглуздим і абсурдним, всьому тому з чого сама я дивувалася і, знаєте, та навіть осуджувала.
Я живу в країні, яка зовсім не на шляху до диктатури, бо вона вже в ній, уми її людей вже поневолені, як писав Мілош. Та ні, не «вже», а «все ще». Ми не позбувалися цієї неволі ні на мить, навіть тоді коли думали, що позбулися – ми тільки притупили її, сховали глибоко в кишеню, як ті батьки свої почуття, коли їхніх дітей підривали в морі.
Я живу в країні де абсурду на стільки багато, брехня на стільки поширена, а безглуздя на стільки буденне, що ми й не помічаємо їх більше. Для нас, як для тих людей з книжки, нема іншого життя, бо ми його не знаємо, якщо ж нам його хтось пообіцяє – ми більше не повіримо. І навіть коли ми бачимо що десь в іншому місці й є те інше життя, ми не віримо в те, що воно можливе тут.
З того часу як цей народ начебто звільнився від жахливого політичного утворення («потворення»), кажуть, виросло аж ціле покоління, яке не знало тих часів, не знало «режиму» та «ідеології». І, кажуть, це покоління інше, має щось змінити, мусить щось змінити, воно ж бо вільне. Але це така ж брехня як і багато що в цій державі. Бо це покоління надії має своїх мух в голові, свої залежності, які з часом можуть виявитися куди гіршими за неволю. Тому то ми й не дочекаємось ніяк змін, справжніх гарячих чи холодних революцій, яскравих лідерів, людей честі, за якими підуть інші, та які не стануть такими ж тиранами як попередники.
Ми йдемо в кіно, платимо кілька десятків гривень і дивимося останній фільм про диктатора, й від душі сміємося з нього. Та по правді ми сміємося з себе, глибоко в душі всі ж бо ми знаємо, що тільки б вистачило часу – і ми матимемо нагоду отак від душі сміятися з кожної хвилини свого власного життя, воно буде таке як втому кіні, як в тому смішному абсурдному кіні.
В тій книжці не було кінця. Така особлива вона. А отже цей геніальний автор дав мені право, чи скоріше завдання, додумати закінчення. А я собі поставлю за завдання його ще й втілити.
