Отак є: які б труднощі не супроводжували мене там де я є, як би часом зле мені не було, як би я не скучила за домом, коли приходить час їхати – мені сумно. Тоді я просто більше не пам’ятаю ні труднощів, ні важких моментів, я просто перетворюю їх мимоволі на щось особливе і таки приємне, частинку мене, мого життя, моєї історії. І мені сумно що з цими моментами доводиться прощатися і надалі нести їх в собі лише як минуле.
Такі відчуття мені знайомі ще з дитинства, особливо з пластових таборів. Іноді лили страшенні дощі, все було сире і холодне, а треба було готувати їсти на вогні з мокрих дрів, в'язати брами і таке інше… і бували ночі коли я лежала в наметі у вогкому спальнику і думала про те, щоби якомога скоріше б додому. І оте «скоріше» приходило, і я пакувала свої вогкі брудні речі, і в очах стояли сльози, ну бо ж так не хотілось їхати…
Зараз маю щось схоже. Вітаю ці відчуття як старих добрих друзів, бо насправді за ними я також дуже скучила, давненько не доводилось нести їх в собі.
Знаєте, я вже не раз писала про час. Що ми – це час, що час – це ми. Що час сам по собі меж не має, але має відрізки, точки проміжного відліку. І від точки до точки – це маленькі епохи в житті однієї людини. Вони мають дуже схожі алгоритми, хоча зміст їхній може бути найрізноманітніший.
Неодмінним атрибутом кожної такої епохи є її кінець і перехід до наступної. Те, що в мене в голові останній рік і буде ще мінімум два наступні – fin-de-siecle. Які б контекстуальні визначення науковці не давали цьому терміну (чіткі часові рамки, досить самобутня філософія, свої яскраві представники і т. д.) я однаково буду послуговуватись ним як терміном універсальним і таким, що належить кожному з нас, який має місце в житті кожного з нас, сотні, тисячі разів.
Отож, зараз маю тут свій черговий fin-de-siecle. Його супроводжують джазові і рокові фанфари, дощова погода. Ця епоха має колір сірий, але такий дуже гарний сірий, не сумний, чимось близький до лавандового. Ох, скільки в цій епосі музики! І скільки живопису! І скільки тексту! І емоцій! А ще ця епоха має цілий ланцюжок своїх власних фраз, які належать тільки їй і жодній іншій. Вона дуже багата. Тим більше мені шкода з нею прощатись.
Я матиму надалі цю музику, в мене залишиться той живопис, я зможу перечитувати ці тексти. Але це буде вже частина нової епохи, яка неодмінно міститиме елементи ностальгії за старою. Я зовсім не комплексую ностальгувати, для мене це дуже важливий процес, нагода знову пережити щось, що відіграло таку роль в моєму житті, що заслуговує на свій віртуальний меморіал, знову і знову.
Знаєте, я вже дуже давно не відчувала такої чіткої межі, такого виразного поділу на «до» і «після». І в цьому, безумовно, чарівність цього часу – його чіткий початок і не менш чіткий кінець. Це як спершу вдивлятися в «Жінку з парасолькою» Моне, де є межі, але вони такі м’які, ніжні, плавні, а потім раптом звернути увагу на щось таке як «Чоловік в кафе» Гріса, з його значно виразнішими, чіткішими лініями, гострими кутами.
«Арівідерчі, Рома!» як співають Брати Гадюкіни, і просто «stand by me» (принаймні в думках:), як співає Ben E. King.
http://www.youtube.com/watch?v=Vbg7YoXiKn0
Немає коментарів:
Дописати коментар