Сьогодні у мене поселилося
жовто-зелене сонце
з десятком чорномолочних в нім зір.
І вже їм не треба самотнього синього неба,
бо в них є мій дім
моя стеля, моє вікно і мій стіл.
Мені цілу ніч так хотілося
порахувати ті зорі.
Та видко не було їхньої чорномолочності
в теміні тонко загуслої ночі.
І тільки загострені кінчики
можна було розрізняти
двома вказівними пальцями,
так нАче я бог,
і рахую своїми тонкими руками
скелі, кОтрі вціліли після потопу.
Почало світати,
і вікна всі були зачинені.
Нізвідки здійнявся пахучий
(груші то, чи виноград)
мабуть чоловічий вітер,
ніби хтось заварив мені чаю
на холодній ранковій росі,
не пОшкодувавши при тім
пучка пожовтілого позаторішнього листя,
яке так непросто знайти на початку
чергової осені.
Коли ранок тремтливо віддався
в руки насущного і неминучого "днесь",
зорі ніжно жевріли п'янким
комариним дзижчанням.
І мені не піднялась рука
ще рАз намагатися
Їх
пОрахувАти.
Я допила свій час,
ним по вінця наповнені пригорщі мої.
Я дивилась на зорі і сонце,
що бУло для них м'яким ложем.
Зараз ніч і світанок як водночас бува дощ і сніг.
І мені до нестями помріялось
(і мені до нестями повірилось)
як дитині напередодні
грудневого свята,
раптом знайти тебе
загорнутися в твою картату синю сорочку
і довго-довго,
аж до пізнього завтра,
подумки рахувати
мене і тебе,
а ще
оті чорномолочні зорі.
І потім просто тобі розповісти,
що булО їх не більше й не менше
ніж дві.
Немає коментарів:
Дописати коментар