...

повільно, повільно, повільно, довго і флегматично

витікають ранкові думки, наповнюють кімнату

разом із запахом кави і нічного дощу

і впевнені акорди на фортепіано

і сусіди згори прокидаються

мене неквапом розриває

невідь-звідки і невідь-ким явлене

бажання роздягнутися повністю, сісти на підвіконня

і слухати як по щоці стікають сльози,

не прив'язані до жодного почуття

вони просто користають з цього тіла і з цієї миті,

бо саме тут і тепер їм найлегше народитись

і прожити своє коротке мокре життя,

аж до повного висихання

Параноя, шизофренія, мінотаври і брехлива утопія

Є такі умні чуваки, які говорять, що насправді всі люди - страшні егоїсти, виключно егоїсти. І навіть коли вони роблять щось на перший погляд альтруїстичне, однаково в кінцевому результаті мають певний розрахунок - задоволення моральне або фізичне, вдячність, життя вічне врешті решт.

Не знаю як щодо інших, а мене можна певно ставити як зразок до цієї аксіоми. І талант такий я в собі відкрила оце зовсім нещодавно. Тобто була такою я, мабуть, завжди, але лише зараз нарешті визнала це. 

Чого я очікую? Йдеться тут точно не про життя вічне - це категорія для мене якась надто тривіальна з одного боку і надто абстрактна з іншого. Я не маю достатньо сили, розуму і терпіння щоби про неї думати, а тим більше її прагнути чи на  неї надіятися.

Все значно, як би це сказати, примітивніше, чи що...

Я просто в один момент зрозуміла, що сама собі більше не вірю, от взагалі не вірю, нє вєрю!

Кажу наприклад комусь "Ти для мене важливий".  Тут же ж сама про себе думаю "Серйозно? Ти це серйозно? Ти впевнена? А важливий бо справді важливий, чи бо якщо ти це скажеш, то можливо станеш для нього важливішою? От що ти на це?" 

І знаєте, воно таке, зараза, надокучливе, оце "самоперепитування"! Особливо в період, коли кількість цих екзистенційних висловлювань зі сфери почуттів та емоцій зашкалює, а таке буває, ну погодьтесь.

По-перше, з'являється надто багато нагод побалакати з собою, що корисно тільки тоді, коли цього в міру, як алкоголю. 

По-друге, це робить мене а) шизофренічкою - бо виходить що є якісь дві "мене" і фіг розбереш котра з "нас" реальніша і, властиво, правдивіша; б) параноїчку - бо коли оте "самоперепитування" застосовувати до себе регулярно, тобто хронічно собі не довіряти, то рано чи пізно з'являється одна мила чарівна думка -  а чим я особлива, це ж мабуть про всіх таке сказати можна, а отже, коли наприклад той самий Він говорить щось на кшталт "Ти для мене дуже важлива", це ж, виходить, також може бути -само-, або й не -само- обман!

Ну і тут, короче, все. Світ починає плавитися, калейдоскопи, метелики і всякий інший сюр і кислота. Від тепер всі зізнання потрапляють до жорстокого кількарівневого фільтру, який насправді зовсім не фільтр, а лабіринт з багатьма мінотаврами, і фіг вони, зізнання, з нього виберуться живими. А якщо і виберуться, то мені тоді років так під 70 буде, а то й більше. І буде мені тоді на них, як каже один мій знайомий священик "дуже пофіг".

Одним словом (нє, одним не буду казати, не гарно), не знаю як що класифікувати цей нищівний процес "самоперепитування". Напрошується дещо дуже пафосне і вічне - "бути чесним з собою". От блін, кажу вам зі своєї напівзатопленої нори - якщо те, про що я написала справді означає "бути чесним з собою", то якось хочеться побажати всім побільше брехати, без упину, безбожно собі брехати, і може тоді буде все в тому світі гуд. Така от супер-утопія, енджой!

обсервація під теплий грушевий штрудель

Коли закінчується в місті дощ, останні краплі ще інертно стікають по повітрю ніби по шибці, ти складаєш парасолю, і маєш ще декілька секунд, щоби й собі стати повітрям, щоби й по тобі стекло пару тих крапель, які ще поки-що дощ, але скоро перестануть ним бути.

Це приємно. Це як перший раз взяти за руку кохану людину.

І коли вже все, коли останні краплі стекли додолу, злилися зі суцільними водяними потоками, раптом ти помічаєш, що довкола неймовірно світло, а те, що було дощем, грає тепер зовсім іншу роль - роль дзеркала для для тебе, для світла, для птахів, для всіх, хто здатний і готовий це побачити...

Жінки, човни і птаство

Жінки, човни і птаство. От що мені асоціюється з гармонією і тривогою, з сонцем і грозою, з красою і ... красою.

Бо просто жінки - вони як човни - хитаються на хвилях життя, так спроквола, так лагідно навіть в найбуремніший час так по-котячому хитро.

А човни, вони як птаство, тільки птаство має небесну голубінь, а човни - водяну, човни це і є птахи, тільки навпаки.

 Бо жінки як птаство - щебетливі, чарівливі і надокучливі. Можуть солодко заколисати перед сном, або ж різко розбудити понад ранок.

Мені хочеться іноді бути жінкою, човном і птаством водночас, стати квінтесенцією того, що чарує і відштовхує, що вперте і несміливе, що лагідне і непередбачуване...

Але так як я жінка, то ні човном ні птаством мені не стати, можу бути тільки "Як" вони. Але може це й на добре. Бо жінка з мене така собі, ну як всі інші, нічого особливого, а вже який би з мене човен був, то краще певно і не уявляти.

про іншість, рідність і дифузію

Часом хочеться втекти кудись, де інші дерева, автівки і будинки, інша кава і тротуари, можливо мова, можливо релігія, просто де все інше. Це потрібно для того, щоби заново себе відчути, подивитися на себе у вітрини Інших магазинів, у калабані Іншого дощу, побачити себе в очах Інших людей і знову зрозуміти, що ти існуєш. 

Бо коли залишатись надто довго в одному місці, процес дифузії, незмінний і невідворотній як сам час, розчиняє тебе в середовищі, розчиняє в друзях і родичах, у знайомих і рідних вулицях, в улюблених і звичних трамваях. І вже немає "тебе", а тільки твій світ в тобі і ти в твоєму світі, практично без меж, а отже без можливості захоплюватись одне одним, наново відкривати одне одного, спостерігати і любити, дивувати, розчаровувати, і знову відкривати.

Звичайно можна намагатись якнайдовше втримати себе, для когось це може протривати мабуть і все життя. Думаю, ці люди - генії.

 Однак я так не вмію, і вже зараз відчуваю, що хоч моє тіло ще моє, але розум і Серце вже наполовину, а то й більше, запаковані в тутешню бруківку, завиті в тутешній дикий виноград, вони купили трамвайних квитків на наступні 150 років і готові по колу їздити 2-им маршрутом, щоразу усміхатися біля улюблених будинків на Чупринки чи Коновальця, і щоразу дратуватися через авто що паркуються на коліях, і щоразу вставати на одному й тому ж повороті і йти до дверей, і виходити, відраховуючи 87 кроків до власного будинку. Незмінні 87 або 115 кроків, залежить через який пішохідний перехід піти. 

Можна шукати десятки нових доріг, сотні небачених доти двориків, але повітря все те ж, улюблений пломбірний запах мого міста - незмінний, якими б дорогами я тут не ходила. І ще незмінні знайомі, багато знайомих, всюдисущих як той запах. Їх можна зустріти де завгодно, в будь-який час доби. Це прекрасно і страшно водночас.

 Бо дім - це місце в яке завжди хочеться повертатись. Але чи залишається дім домом коли з нього не виходити? Думаю, що тоді він стає просто "єдиним місцем", з "єдиними" а не рідними людьми, "єдиними" а не рідними вулицями. А бути "єдиним" це далеко не те, що бути "рідним".

Отож, мені хочеться вийти, попрощатися, посумувати, потужити, почати забувати обриси людей і доріг, дивитися фото чи мапу щоби згадати... 

А потім, якось колись, повернутися і точно знати: що от є Я, і от є мій Дім і все Рідне довкола, і я знаю, що можу все це до нестями любити, бо воно не є мною, а лише Моє.

з уривків слів, з уламків букв...

На кусочках паперу пишемо (пишу?) власну історію. Вже одним тільки дотиком до них ми робимо (роблю?) їх частиною нас.

Страшно однак, уявити як колись одного разу хтось позбирає твої листочки докупи (втім, я переконана, що це неможливо, і все ж...), побачить все так як воно було, є і ще тільки буде.

Це буде великий пазл, який насправді не матиме "правильної" послідовності (мені б так хотілося). 

Це буде великий твір який можна читати з кінця, з середини, через слово, без слів, і все одно він буде єдиним, цікавим, гармонійним.

Це буде мелодія з партіями для всіх можливих і ще не винайдених музичних інструментів, яка в результаті творитиме найглибшу в світі тишу.

Це буде світ з клаптиків паперу (або з дротиків, з гайок і шурупів, або з землі і коріння, або з бетону, цегли і арматури або...), з уривків слів, з недописаних букв. І все одно він буде простий і зрозумілий. Не знаю, мені чомусь так здається...

Carpe diem

 Вмійте цінувати миті, бо, зрештою, в кінці наше життя буде нічим іншим як колекцією миттєвостей, збіркою найяскравіших і найдорожчих секунд, які нам вдалося прожити і не забути.

Мої миті будуть жити в людях, яких не хочу забувати, в світлинах, на які можу дивитися довго-довго, в книгах, в записках на клаптиках паперу, в звуках музики. 

Я робитиму помешкання для моїх митей всюди де лиш можна, тільки б вони мене не покинули, тільки б я їх не покинула, тільки б ми не забули один одного.

Аesthetically thinking. beginning

 Сьогодні звернула увагу на те, що все змінюється, дуже поволі, майже непомітно, але змінюється.

В районі, де я живу, багато гарних затишних вуличок, старих вілл, схожих на замки, оточених садками і подвір'ями, кам'яні арки при вході, цегляні сходи... Одним словом, тут є чарівні місця, які варті того, щоби ними захоплювались, любили їх, піклувались про них.

Більшість з цих місць неймовірно занедбані, а від того часто химерні і непривітні. Втім, деяким з них ця занедбаність додає радше романтики п'єрівських казок...

Є місця, які зруйнувалися на моїх очах. Я бачила як спершу кронштейн був цілий, хоч і потрісканий, за пів року відпала половина, а за півтори залишилась тільки гола арматура і кусок ноги титана, що підтримував балкон. 

Є сади, які за останні 3 роки постаріли дужче ніж за попередні певно 20. Є сади, які живуть тепер тільки у спогадах сусідів і перехожих.

Сумно це звісно, але всі ми знаємо, що все це має свої причини, які не слугують виправданням, але багато що пояснюють. І я не про те хотіла написати.

Просто сьогодні гуляючи цими улюбленими вуличками, я помітила декілька місць, які вже хоч зараз варті об'єктива Андреаса фон Айнзіделя чи ще якогось крутого фотографа. Їхні мешканці почали ними опікуватися. Тепер ввечері можна побачити як на акуратному подвір'ї, де замощення не забетоноване і поміж кахель пробивається акуратно підстрижена трава, стоїть гарний столик з ліхтарем і крісла, і сім'я чи друзі ведуть веселу розмову свіжого літнього вечора, попиваючи Шардоне чи що там в них в бокалах.

А ще в іншому місці гарний доглянутий сад, яблуні рясно вродили і господарі акуратно підперли кожну гілку щоби не зламалася, а під деревами знову ж стелиться густа трава і якісь невідомі мені квіти ростуть, і буйний кущ гортензій біля хвіртки...

З'являються люди, які не бояться, які хочуть і які спроможні допасувати до старого плацу сучасну споруду, що не виглядатиме як "причепикобиліхвіст", не муляє око своєю недоречністю, але спокійно і впевнено доповнює середовище. Таких місць поки що обмаль, але вони є і це найголовніше.

І так, поруч з прекрасним є вілли, які господарі пофарбували фіолетовою і рожевою (зеленою, голубою...) фарбами наполовину, подвір'я засипали гравієм, попередньо зрубавши пару дерев, бо машину не було де поставити.  Поруч з прекрасним далі живуть кам'яні химери з минулих століть, в яких мешкають тільки трішки молодші бабусі, яких би вартувало доглядати і опікати так само як їхні помешкання. Але нікому. Принаймні поки-що... 

І все ж, сьогодні чи то настрій в мене такий, чи погода, чи ще щось, але я бачила трохи далеке, але напевно таки світле майбутнє тих фантастичних місць, будинків, садів і людей, які точно його отримають не зважаючи ні на що.

Осінь авансом

 Якийсь такий настрій... Я ж осінь люблю, її кольори, повітря, температуру, запахи, одяг, словом все в ній. І можете мене, звісно, закаменувати, о жерці спекотного літа, шоколадної засмаги, і городів, але від того нічого не зміниться).

А найгірше - це починати прагнути осені коли до неї ще дуже і дуже далеко. Я от тільки сподіваюсь, що час на німецькомовній школі, куди я через пару днів поїду, пролетить достатньо швидко, щоби 2 останні тижні літа не видавались надто нестерпними і нескінченними.

От такий від мене вам осінній спойлер;)

keep talking

Чим більше думаю, тим важче мені ці думки артикулювати писаними словами. Можливо я бездара, адже геніальність, чи то просто талановитість тих хто пише, власне і полягає у тому, аби писати про щось важливе просто, вміти вмістити в декілька речень велетенський обшир думок, чи навіть не стільки думок, скільки досвідів, образів, обсервацій. 

А ще з віком я відчуваю все менше свободи навколо. Досвід цінна і корисна штука, і можливо я просто не вмію ним користуватись, але саме він часто мене сковує. Поки я не перечитала стільки книг скільки перечитала на цей момент, мені більше хотілося і моглося висловлювати власні думки, не боятися, не оцінювати їх з позиції "інших". І так, серед них було багато (більшість) наївних, не надто цінних, звичайних, пафосних. Однак, саме тому, що я дозволяла собі висловлювати їх в таких кількостях, часом траплялися і непересічні. Їх могло бути одна на тисячу, але вона, та цінна думка була і це найважливіше, бо я гордилася нею, вона утверджувала мене в цьому житті і допомагала шукати себе далі.

Тепер же ж, перш ніж щось сказати, я довго думаю, чи варте "воно" бути висловленим. Я боюсь повторюватись, боюсь ляпнути "щось примітивне", нудне, несуттєве. І це, скажу вам, просто катастрофа, внутрішній катаклізм, що називається "надмірна самоцензура". Чесно кажучи, я не знаю жодних служб порятунку в таких ситуаціях. Я сама собі боюсь радити щось мудре, бо для цього потрібно би відшліфувати цю думку, а я, як вже вище було сказано, останнім часом все менше займаюсь такими речима.

 Чого я це пишу... А раптом хтось відчуває те саме. Нєа, мені не потрібно знати хто і чому, і навіть не потрібно знати "чи". Але якщо цей хтось існує і раптом це прочитає, то вам від мене бонус - порада "алкоголіка" "алкоголікові" - забийте і тріпайте язиком про все, що на гадку прийде, виговорюйте і виформульовуйте все несказане вами раніше. Тисяча, навіть мільйон дурнуватих думок, поблажливих поглядів, зверхностей, зневаг, ігнорів, варті однієї цінної і кровно вашої думки, дії, ба навіть погляду.